Ми живемо в суспільстві високих досягнень і вимог. Людина, яка наполегливо й сумлінно виконує свою працю і досягає успіхів, користується визнанням й отримує високу платню. Вона користується не тільки матеріальними благами, а й повагою, авторитетом і престижем.

Отже, людина, яка сумлінно виконує свою працю і є успішною, претендує на право отримувати за це гідну платню.

Такий принцип відрядної оплати відповідає нашій уяві про справедливість. Хто не досягає успіхів, той не має матеріальних благ. Але Бог не платить нам ні за що; Він усе нам дарує.

Хіба це справедливо?! Упродовж усього життя я зберігав Богові вірність, а наприкінці матиму те саме, що розбійник, якого розіп’яли поруч з Христом; який буквально в останню хвилину покаявся й отримав Божу милість? З ранку до вечора я до знемоги працюю для Господа й урешті-решт отримаю не більше, ніж людина, яка, подібно до блудного сина, покається і прийде до Бога з надією на прощення? Ми не втомлюємося хвалити й величати Бога за милість, яку Він дарує як нам, так і душам з потойбічного світу.

А чи, справді, ми щиро бажаємо її людям, які нічого не домоглися в своєму житті та; які, як нам здається, абсолютно не заслужили на неї? Людині не притаманно так міркувати, так поступати. Хіба якщо вона збагне: «Я також не заслужив на Господню милість. Я також не зробив нічого такого, за що Бог має заплатити мені. Та я цілковито покладаюся на Його милість». – Великий Боже, будь милостивий до мене!

Імпульс із богослужіння Першоапостола