Це трапилося 20 років тому. Тоді я, священник, перекладав богослужіння у громаді, яка була розташована на віддалі 50 кілометрів від мого дому

Щонеділі в післяобідній час там відбувалися богослужіння іноземною мовою. Громада складалася майже з десяти іноземних братів і сестер, а під час богослужіння було нерідко удвічі більше гостей. Хор у складі 25 учасників виконував одну з пісень іноземною мовою. Гості громади жили у притулках для біженців, які знаходилися у сусідньому містечку. Брати і сестри запрошували їх на богослужіння, а священнослужителі привозили бажаючих своїми автівками на богослужіння. Інколи серед тижня проходили інформаційні вечори іноземною мовою.

 Деякі притулки для біженців знаходилися на шляху до місця, де проходило богослужіння, тому мій автомобіль був завжди вщерть заповнений.

 Під час одного з інформаційних вечорів трапилося таке … 

Була вже пізня пора, коли я попрощався з останнім клієнтом своєї фірми. Мені треба було заїхати додому, аби переодягнутися. Я подзвонив своїй дружині з телефону свого службового автомобіля й попросив, аби вона підготувала церковний одяг і їжу в дорогу. Як тільки я приїхав додому, то одразу переодягнувся, сів у свій автомобіль і вирушив у дорогу. Моя поїздка до місця призначення зазвичай займає близько однієї години. Дорогою я забирав ще братів і сестер по вірі, які тепер жили в іншому місці. Дорога туди була мені незнайомою. На вулиці був листопад і рано сутеніло. Дорога була слизькою, а подекуди – гладкою мов лід. Бутерброди я з’їв по дорозі, адже в мене було мало часу.

 Раптом перед моїми очима мелькнув синій дорожній знак, що був розташований на острівці безпеки, тому я різко повернув праворуч. Я їхав дуже швидко, тому не вписався у поворот. Мою автівку почало нести і я виїхав на зустрічну смугу головної дороги. Майже не гальмуючи, я потрапив у бурхливий потік машин і врізався у «хвіст» універсалу. Потім мою автівку розкрутило і кинуло на невеликий автомобіль, що рухався назустріч.

 Водій універсалу вийшов з машини і роздратовано кричав: «Що ти робиш? Що ти робиш?», а водій малолітражки потрапив спочатку у шоковий стан. Потім він вийшов із понівеченої машини й знову та знову повторював: «Це не моя машина! Вона не моя! Вона належить не мені!» Він, справді, взяв її на прокат. Мій автомобіль був також побитий. Але вмонтований телефон працював. Я подзвонив у службу порятунку й повідомив, що скоїв дорожньо-транспортну пригоду, у якій задіяні три транспортні засоби. Цією дорогою я їхав уперше, тому при такій ситуації було важко впоратися з кермом. На перший погляд ніхто не постраждав. Потім я зателефонував дружині й попросив, аби вона приїхала за мною. Згодом прибули поліцейські і звеліли всім трьом сісти у свої машини. З’ясувалося, що водій малолітражки проживав у тому ж місці, що я. Тому ми з дружиною запропонували йому поїхати разом з нами.

 По дорозі він розповів мені те, що сказав йому поліцейський: «Якби цей водій їхав не вперше цією дорогою, то довелося б вилучили у нього водійське посвідчення». Поліцейський сказав мені також вельми важливу річ: «Добре, що Ви зачепили цю машину! Пригляньтеся уважніше до дороги! За огорожею, до якої Ви наближалися і на такій швидкості мало не протаранили, знаходиться прірва».

 Наступного дня я приїхав на місце дорожньо-транспортної пригоди. Коли я побачив прірву, то мене охопив великий страх! Імовірно, я не вижив би. Я тут же подякував Богові за Його поміч і захист. 

Згодом я придбав дев’ятимісний мікроавтобус і тепер їздив дуже уважно.

Джерело: Часопис “Наша ciм’я” випуск 6, червень 2020