Яка зваблива ідея: стирати усе негативне натисненням однієї кнопки! Як у комп’ютері. Написав нісенітницю – натиснув на клавішу і її, як не було. Якби так було у житті: зробив негідний учинок – натиснув для впевненості двічі на ту саму клавішу – й остаточно стер усе. Ніби цього й ніколи не було. Образив друга чи подругу під час суперечки – тричі натиснув на клавішу, і над тобою знову чисте небо й світить яскраве сонце. Гарна фантазія! На перший погляд, вона здається мрією з казкової країни. Скільки думок і душевних мук ми таким чином заощадили б. Скільки боротьби нам не довелося б вести з самими собою і з біллю зізнаватися: «Так, я завинив/завинила». Просто натискаєш на кнопку, і — раптом! — знову мир і радість. 

Однак, розглянемо це дещо глибше. «Нагадування про минуле – це запорука збудування майбутнього» – таким є результат десятирічних досліджень однієї жінки-професора. Цю мудрість, на перший погляд, нелегко збагнути! Болісно занурюватися у минуле, аби будувати майбутнє? Майбутнє має бути необтяжливим, багатообіцяючим й обнадійливим. Хіба достойним буде майбутнє людини, якщо воно буде обтяженим мотлохом минулого? 

Деякі мудрі люди наводять ще такі аргументи: «Тільки позбувшись минулого, можна побудувати майбутнє!» І вони мають рацію: позбувшись минулого..?! Якщо усе важке з минулого я перекладатиму на свою спину, то через декілька десятиліть тягнутиму з собою величезний тягар. Тоді я навряд чи зможу збудувати майбутнє, бо минуле гальмуватиме й не відпускати мене. Якби людина щодня дивилася на скоєні нею гріхи й помилки, то була б паралізована. Чи було б радісним тоді у неї життя?

 Тепер розглянемо не тільки злочинців, а й жертву – людей, у життя яких утрутилося зло, чи життя яких ускладнене необережними або навмисними вчинками інших людей. Якщо минуле людини обтяжене чи затьмарене великим тягарем, то чи достойним буде її майбутнє? 

То який вихід – поставити галочку, забути, не плакати над розлитим молоком і не ворушити минуле?

 Ісус Христос радить інший шлях – каяття (Від Луки 17, 4). Він радить розмірковувати над тим, що у нас негаразд . Брати на себе відповідальність і визнавати власні помилки. Покутувати свої гріхи – тобто стати на вірний шлях, який веде у майбутнє, а також шукати примирення з людьми, які постраждали через нас (Від Луки 17, 3). Визнавати помилки минулого й працювати над їхнім виправленням. І, урешті-решт, прощати; прощення звільняє від тягарю гріхів. Це стосується як окремих людей, так і груп чи організацій. 

Один відомий поет сказав знакові слова: «Людину красить, коли вона просить вибачення і прощає іншому». Отже, окрасою людини є те, коли вона бере на себе відповідальність і не ховає очі від минулого. 

Людина, яка бажає швидко й легко позбутися помилок минулого, нехтує примиренням і прощенням. «Хто старе пом’яне …» – так, але після того, як визнати власні помилки, покаятися і стати на шлях примирення. Тоді й тільки тоді!

Джерело: Часопис “Наша ciм’я” випуск 12, грудень 2020