Нещодавно один священнослужитель повідомляв: «Я спілкувався з подружньою парою, яка бажає відзначити ювілей свого Золотого весілля. Ми вели бесіду про те, що в подружньому житті згодом усе входить у звичку, стає само собою зрозумілим і сприймається за належне…» На завершення бесіди ювіляр сказав: «Я ніколи не задумувався над тим, чи комфортно моїй дружині жити поруч зі мною?» Так, у житті ми думаємо про багато що, обговорюємо глобальні світові проблеми, які не можемо вирішити. І дуже рідко ми задумуємося над тим, що стосується нас самих – розмірковуємо над собою і своїм ближнім, а також – над тим, як ставимося до нього. Це стає очевидним, якщо проаналізувати, про що жалкують люди наприкінці свого життя.
Одна медсестра з Австралії провела опитування людей, дні яких на землі були зліченими, й поставила їм таке питання: «Що ви, озираючись на прожите, зробили б у своєму житті по-іншому?» І отримала п’ять таких важливих відповідей: «Я бажав би бути сміливішим, аби жити своїм власним життям». – «Я бажала б не витрачати так багато часу на роботу». – «Я бажав би сміливіше виражати свої почуття». – «Я бажав би не розривати стосунки з друзями». – «Я бажала б дозволити собі бути щасливішою». – Над цими відповідями варто розмірковувати. Не тільки – наприкінці життя, коли годі щось істотно поміняти.
Нерідко наводять вислів, який належить відомому італійському письменнику Джузеппе Томазі ді Ламипедуза: «Аби зберегти те, що маємо, нам треба постійно мінятися». Якщо цю фразу розуміти буквально, то радикальні зміни здадуться єдино правильним шляхом. Але якщо добре поміркувати над нею, то збагнемо її глибокий смисл. Першоапостол Фер не раз цитував цей вислів, наголошуючи на необхідності запровадження змін, у тому числі – у Церкві. Адже у суспільстві відбуваються постійні зміни. Якщо людина не буде розмірковувати над собою і не буде мінятися, аби йти в ногу із суспільством, то не знайде собі в ньому місця.
Один професор якось розповів студентам історію, аби спонукати їх розмірковувати й аналізувати власні думки (скорочено): «Двоє чоловіків сидять у кафе на безкрайніх просторах дикої Аляски. Один – віруючий, а інший – атеїст. Обоє ведуть бесіду про існування Бога. Атеїст каже: «Не подумай, що в мене немає вагомих причин, аби не вірити в Бога. Я не раз експериментував з Богом і молитвою. Минулого місяця, приміром, я опинився далеко за межами табору й потрапив у страшну снігову заметіль. Я нічого не бачив і заблудився, а надворі – 40 градусів нижче нуля. Тоді я вирішив зробити експеримент: я опустився навколішки на сніг і почав голосно кричати: «Боже, якщо Ти існуєш, то бачиш, що я у полоні цієї жахливої снігової заметілі й помру, якщо Ти мені не допоможеш!» Віруючий співрозмовник з цікавістю поглянув на атеїста й сказав: «Ну, тепер ти віриш у Бога; адже, врешті-решт, сидиш живий-живісінький переді мною». Атеїст закотив очі й відповів: «Нісенітниця, повз мене випадково проходили ескімоси й провели мене до табору»». Деякі люди розмірковують також над тим, що Ісус вважав за найважливіше: увійти в Небесне Царство зможуть лише «ті, які чинять волю Отця Мого». Відведімо час і розмірковуймо над цим.
Джерело: Часопис “Наша ciм’я” випуск 9, вересень 2018
