Перед відходом Ісус дав Апостолу Петру доручення очолити Його Церкву: «Тож і Я тобі заявляю, що ти – Петро (скеля), і що Я на цій скелі збудую Мою Церкву й що пекельні ворота її не подолають» (Від Матвія 16, 18). Ці слова є Господнім запевненням, що Він завжди перебуватиме зі Своєю Церквою. Ми знаємо, що після П'ятидесятниці утворилася громада, яка віддано присвятила себе вченню Апостолів, переломленню хліба, спілкуванню й молитвам (Дії 2, 42).

Це перші свідчення – як зазначено у назві цієї статті – міцної і надійної Церкви. У християнському світі існують сьогодні міцні громади, члени яких завжди готові прийти на допомогу один одному. Однак є також церкви, які можна назвати «ліквідними». Ліквідна церква – це церква, члени якої беруть участь у її житті по мірі власних потреб і поіншому практикують свою віру.

[повністю]

Ви, очевидно, знаєте людей, які постійно дають непрохані поради щодо покращення нашого життя. Ісус, з точки зору фарисеїв, був саме такою Людиною. Уважно читаючи Святе Писання, ми розуміємо, що деякі фарисеї усвідомлювали, що слова Ісуса – істина. Але сам факт того, що їм, тлумачам закону, хтось тлумачив закон, зачіпав їхню честь. Вони не бажали миритися з цим, тому ставили Ісусові каверзні запитання. 

Один з книжників був саме таким, тому запитав в Ісуса: «Учителю, що мені робити, щоб вічне життя осягнути?» Господь привернув його увагу до написаного в законі. Книжник, не розгубившись, відповів: «Люби Господа, Бога твого, всім серцем твоїм, усією твоєю душею і всією силою твоєю, і всією думкою твоєю; а ближнього твого, як себе самого». Ісус у відповідь сказав йому виразно: «…роби це й будеш жити». Але книжник, схильний до суперечок, не відступав. Аби виправдати себе, Він лукаво поставив Ісусові ще одне питання: «А хто мій ближній?» «Ближній» – як тоді, так і сьогодні – розмите поняття. Хто ж є нашим ближнім? Ісус не піддався на провокацію книжника, а відповів притчею про милосердного самарянина. 

[повністю]

В епоху Старого Заповіту вважалося, що діти – це особливе Боже благословення. Якщо Бог давав ізраїльській сім’ї багато дітей, то таким чином виконував обітницю, яку дав Аврааму: «А Я виведу з тебе великий народ» (Буття 12, 2). А що, коли жінка не могла мати дітей?

Якщо жінка не народжувала дітей, то їй у давньому Ізраїлі доводилося доволі важко, адже бездітність і безплідність вважалися ПОЗБАВЛЕННЯМ ЧИ ВІДСУТНІСТЮ БОЖОГО БЛАГОСЛОВЕННЯ. Коли чоловік помирав, не залишаючи по собі потомства, то один з його братів мав одружитися з вдовою, аби вона народжувала дітей. Первенець від такого ШЛЮБУ ЗІ ШВАҐРОМ (ДЕВЕРОМ, ШУРИНОМ) (левіратний шлюб) вважався сином померлого брата і носив його ім’я; він, таким чином, посідав місце померлого батька в сім’ї.

[повністю]

Що таке Божа воля? Це – учення Ісуса Христа: Бог – це любов! Отже, Божий закон – це закон любові. Бог бажає, аби людина любила Його всім серцем (див. Повторення Закону 10, 12), а свого ближнього, як самого себе (див. Левітів 19, 18). У цьому полягає суть Божого закону, Божої волі. Ти маєш вірити в Бога, приймати Його як свого Господа й слухатися Його; Бог – це любов, а, отже, Його закон – це закон любові: любити Бога й любити свого ближнього.

З богослужіння Першоапостола

Більше про це:Часопис «Наша ciм’я» випуск 1, січень 2023

Нашій землі потрібен мир. Це стає очевидним, коли переглядати добірку новин. Заголовки газет також рясніють повідомленнями про конфлікти, є чимало таких, про які ми й не знаємо. Ми щиро переживаємо за людей, які потерпають від таких жахливих ситуацій. Звичайно, ми молимося до Бога й просимо миру. Ми, звісно, пам'ятаємо про вчення Ісуса: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Від Матвія 5, 9). Але що нам робити?

Є такий крилатий вислів: «Хочеш миру – дотримуйся справедливості». Існує загальне уявлення: де панує несправедливість, там пригноблені люди врешті-решт повстануть проти своїх гнобителів. Аби уникнути цього, треба створити систему справедливості, рівності й рівних можливостей. Але чи це справді приведе до встановлення істинного миру, і чи взагалі в змозі грішні люди творити мир? 

[повністю]

Учас Адвенту по-особливому проявляється протиріччя між вимогою і реальністю. Вимога: інтенсивно готуватися до Різдва Господнього! Реальність: інтенсивно готуватися до відзначення Різдва! Ви, звісно, небезпідставно запитаєте: у чому ж тут протиріччя? Саме так! Його, здається, немає. Однак досвід показує, що воно усе ж існує. Дотримання посту в минулі сторіччя, утримання від земних благ, зосередження на дарі, який людство отримало 2000 років тому і який змінив світ та приніс спасіння, а також на великій події, яка ще має відбутися, тобто на Другому Пришесті Божого Сина, сьогодні, без сумніву, перетворилося на велике свято з щедрим даруванням.

І, як це часто буває з нами, людьми, добра справа втратила своє призначення і перетворилася у безглузду рутину, у традицію, яка мимоволі наповнилася іншими цінностями. Пророк Ісая ще в епоху Старого Заповіту дорікав ізраїльтянам, що їхні богослужіння й обряд жертвоприношення настільки зіпсувалися за століття, що не викликають у Бога радість, а радше – занепокоєння. Людина зіпсувала свої стосунки з Богом. Цей уривок з першого розділу Книги пророка Ісаї має ще одне особливе відношення до відзначення Різдва: у різдвяних вертепах, що встановлюються в церквах й оселях у час Різдва, поруч з вівцями знаходяться віл й осел, хоча жоден євангеліст не веде про них мову.

[повністю]

В «Одкровенні» Апостола Івана не раз зустрічаються слова «Гряду скоро!». В останньому розділі цієї книги воно повторюється багаторазово, аби привернути до нього особливу увагу. Таке переконливе послання в кінці Біблії – це заповіт для кожної людини, яка вірить у Бога. Але коли саме відбудеться це «скоро»? Існує, щоправда, декілька різних припущень щодо часу написання «Одкровення», усе ж його відносять приблизно до кінця першого століття нашої ери; отже, воно було написано близько 2000 років тому. Ще до написання цієї Книги, Ісус обіцяв Своїм учням, що прийде вдруге. У час перших християн Апостоли пильно зберігали цю обітницю і сучасні Апостоли роблять те саме. Але коли прийде це «скоро»?

[повністю]