До кінця 2004 року багато священнослужителів із Німеччини, Австрії й Швейцарії працювали на ниві Божої справи в колишніх республіках Радянського Союзу, зокрема в Росії. Враження про ті часи ще досі живуть у їхніх серцях. Вони пам'ятають про «місіонерське завзяття», про «досвід великої, радісної роботи, яка приносить задоволення» і «неймовірне почуття бути інструментом у Божих руках».

Новоапостольська церква на теренах колишнього Радянського Союзу (частина 2)

  Отже територія країни під назвою «Союз Радянських Соціалістичних Республік» тривалий час являла собою велику білу пляму на карті поширення церков світу. Потепління політичного клімату й спрощення системи в’їзду в країну для іноземців сприяли тому, що на початку 1990-х років ситуація почала змінюватися на краще. Усе більше священнослужителів нашої Церкви користалися цією можливістю, аби познайомити громадян колишніх радянських республік з новоапостольською вірою. Між окремими Регіональними церквами спочатку не існувало чіткої координації дій та розподілу завдань. Священнослужителі нашої Церкви просто використовували контактні адреси, які мали на той час. І вирушали туди в дорогу.

Апостол на відпочинку Йоахім Квіттенбаум (Центральна Німеччина) поділився з нами спогадами про свою першу «розвідувальну поїздку»: «У грудні 1990 року окружний апостол Неркорн доручив мені, по можливості, якомога швидше вирушити до колишнього СРСР. Цей візит мав започаткувати місіонерську діяльність апостольського округу «Саксонія-Тюрінгія». Я мав поміркувати й повідомити йому, в яку частину країни поїду насамперед». Тоді апостол звернувся по допомогу до євангеліста Екарда Вінклера, який добре володів російською мовою, оскільки В дитинстві вісім років мешкав разом зі своїми батьками в СРСР. Його батько був ученим та після другої світової війни його разом з дружиною й трьома дітьми депортували Із Східної Німеччини до СРСР

 Дещо поміркувавши, священнослужителі вирішили розпочати з півострова Крим. «Для прийняття рішення важливу роль, власно кажучи, відігравала пора року,» - зізнається апостол на відпочинку Квіттенбаум, — бо, як відомо, на півдні не так холодно, як на півночі. Однак згодом, побувавши там при температурі мінус 26°С, ми зрозуміли всю помилковість свого рішення». Після цієї поїздки, яка відбулася з 4 до 11 лютого 1991 року, апостол Квіттенбаум розповів про доцільність поширення Божої справи на теренах колишнього Радянського Союзу, що він зустрів там чимало людей, спілкування з якими вселили надію на можливість розвитку Божої справи Спасіння. «Ми отримали адреси для наших наступних місіонерських поїздок. Але оскільки ми перестали їздити саме в цей регіон, то ми передали їх в апостольські округи, які згодом здійснювали там місіонерську працю».

Оскільки на початковому етапі місіонерської діяльності існувала практика довільного вибору мети поїздки, то траплялося, що брати з різних Регіональних церков мали намір відвідувати одно й те ж місце. Наприкінці 1991 року тодішній Першоапостол Ріхард Фер запропонував упорядкувати місіонерську діяльність. Він закріпив за кожним із шести діючих на території колишнього Радянського Союзу окружних апостол апостолів певний регіон. При цьому спочатку різними частинами Россії опікувалися одразу п’ять регіональних церков (див. карту). Лише в Москві, приміром, працювали одразу дві Регіональні церкви — Австрія/Швейцарія й Берлін-Бранденбург.

 «3 самого початку я усвідомлював велич місіонерського доручення», — згадує окружний апостол на відпочинку Карлгайнц Шумахер (Північна Німеччина). Тодішній апостол здійснював опіку над Урало-Західносибірським регіональним управлінський центром у Свердловську (тепер — Єкатеринбург). Він згадує: «Радість від майбутньої місіонерської діяльності в Роси тьмяніла від почуття пригніченості й занепокоєння, чи впораюсь я з цим дорученням. Мене вельми непокоїло, як нас, місіонерів із Німеччини, прийме місцеве населення. Проте після того, як апостолам Вальтеру Драве та Йоахіму Квіттенбауму під час першої ж поїздки вдалося навести декілька контактів, я під час свого першого перебування у цій країні наштовхнувся на неймовірну гостинність місцевих мешканців. Складалося враження, що люди, які жили у Радянському Союзі, вже давно чекати звістку, яку ми їм мати принести».

Гостинний прийом влаштували також апостолу Дітеру Праузе (Південна Німеччина), який у грудні 1991 року разом із тодішнім євангелістом (тепер окружним апостолом) Вольфгангом Надольним (Берлін-Бранденбург) здійснив свою першу поїздку в Україну. Метою цієї спільної поїздки була передача цього регіону діяльності під опіку місіонерів з Південної Німеччини.

Апостол Праузе згадує: «У готелі «Лебідь» у центрі Киева ми зустріли декілька братів і сестер. Євангеліст Надольний розповів їм про новий порядок та представив нас. Він зробив це так вміло, що напруга одразу спала. Під час спілкування з українськими братами й сестрами відчувалося, що вони дуже полюбили братів- місіонерв, які опікувалися досі ними, і що їм буде дуже важко попрощатися з ними. Водночас вони були готовими до цих змін». Свої перші враження про цю місцевють апостол Праузе описував так: «Почасти тут були зовсім інші стандарти життя, ніж ті, до яких ми звикли вдома (що стосується, наприклад, готелів та приміщень, інфраструктури та ситуації на дорогах). Що стосується громад, богослужінь, душ пастирських візитів і зустрічей, то нас скрізь однаково тепло та гостинно зустрічали. Ми скрізь бачили віру й спрагу Божого слова, що дозволяло нам упевнено дивитися в майбутнє».

Згодом для місіонерів, які вирушали до колишнього Радянського Союзу, складали плани поїздок. їхні «місіонерські поїздки» тривали впродовж двох тижнів. Вони налагоджували контакти, проводили богослужіння й вирішували організаційні питання.

Окружний апостол на заслуженому відпочинку К. Шумахер розповідав: «Щасливим моментом нашої місіонерської роботи було те, що серед місцевого населення проживала велика кількість так званих «російських німців», які зберегли християнську віру й були відкритими для ноеоапостольськоі віри». Завдяки їм спочатку можна було працювати на місцях і без володіння російською мовою. Однак згодом саме ця обставина стала неабиякою перепоною для місіонерської діяльності, оскільки місцеві жителі почали сприймати Новоапостольську церкву як німецьку, а це ускладнювало поширення контактів з іншими групами населення. Тому згодом почали вдаватися по допомогу до перекладачів. Здебільшого це були вчителі німецької мови або студенти-філологи. Завдяки їм вдавалося знаходити спраглі душі й серед місцевого населення, яке не мало німецького коріння. Апостол Рудольф Кайнц згадує: «Треба було починати вивчати російську мову. Бесіди з парафіянами, духовна опіка можливі лише тоді, коли розмовляєш місцевою мовою. Нехай не досконало, але так, щоб провести богослужіння й щоб брати та сестри довіряли тобі в приватній розмові».

Окрім цього, у громадах, де були здебільшого літні люди й жінки, треба було зводити в сан священнослужителів з-поміж місцевих братів, які могли б бути «міцним ядром» та підтримувати громаду в період відсутності місіонерів. Багато місцевих священнослужителів зазнали блискавичного розвитку й неабияк просунулися у церковному служінні (сані), як-от: перший російський апостол Павло Гамов, який жив тоді в Ризі (Латвія). Він виріс у християнській сім'ї і в 1991 році у віці 34 років познайомився з Новоапостольською церквою. З моменту його запечатання у червні 1992 року й до зведення у сан апостола минуло всього сім місяців. У цьому проміжку він перебував певний час у сані священика, потім у сані євангеліста й окружного старійшини. «1 січня 1993 року, коли мене звели в сан апостола, я стояв біля вівтаря перед Першоапостолом Фером з блідим обличчям й тремтячими колінами. Те, що я тоді відчував, була не гордість за себе чи за країну Росію, а велика відповідальність за свою обітницю на вірність, яку склав біля вівтаря», — пригадує апостол Гамов.

Місіонерський ентузіазм

З величезним ентузіазмом місіонери виконували свою духовну працю в країнах колишнього Радянського Союзу. Окружний апостол на заслуженому відпочинку Шумахер розповідав: «Праця на Божій ниві і вражала, і збагачувала нас досвідом — ми несли Божу справу людям, які реагували на це досить позитивно. Під час роботи на Божій ниві в себе вдома ми вважали неабияким успіхом, коли раз у місяць на місіонерське запрошення відгукувалася одна людина й приходила на богослужіння. А там нам треба було постійно стримувати, себе, аби не створювати надто багато нових громад — у Росії на богослужіння в середньому приходили від 100 до 200 чоловік!»

«Неабияка жага живого Божого слова, туга за братсько-сестринською любов'ю та духовним спілкуванням, а також велике бажання прийняти таїнства спостерігалися всюди», — писав окружний апостол на пенсії Армій Брінкман (Північний Рейн Вестфалія) після своєї поїздки на Далекий Схід (Росія) у березні 1992 року. За одне своє перебування там він наділив даром Святого Духа понад 400 душ. І це був не поодинокий випадок. Репортажі із часопису «Наша сім'я» 1990-х років містять фотографії, які показують, як десятки людей вишиковувалися в чергу перед вівтарем, аби отримати хрещення водою і долучитися до Святого Причастя.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Далі буде…