Край дороги розташований великий будинок, інтернат для людей похилого віку. Ще до початку коронавірусу багато людей почували себе в ньому одиноко й самотньо. «Під час спільного обіду, окрім стукоту столових приборів і посуду, зовсім не було чутно людського гомону, — ділилася зі мною враженнями одна відвідувачка. – Кожен їв сам по собі й не помічав іншого. Це – самотність, яку годі передати словами!»
У час пандемії упродовж багатьох тижнів нікому не дозволяли входити в цей будинок-інтернат для літніх людей. Це ще більше підсилювало самотність її мешканців. Чи можна таке витерпіти: бути тижнями замкненим у своїй кімнаті, маючи можливість лише прогулюватися по довгих коридорах? Подібне розчулює навіть найчерствішу людину. Знайомі, мати яких живе в цьому будинку, щодня розмовляють з нею по телефону і при першій нагоді відвідують її. Це – моменти радості у час самотності. Та не всі літні люди мають родичів, які піклуються про них. Під час пандемії ще більше посилилося відчуття, що тебе поховано заживо.
Одна сестра по вірі щонеділі зі сльозами радості стежила за богослужінням, яке транслювалось по телефону, і при цьому підспівувала знайомі їй пісні. Це – моменти радості, миру і наснаги. Завдяки цьому, принаймні, раз на тиждень тягар самотності ставав легшим. Теплий дощ для висохлої душі.
Двоє інших літніх людей поралися із самотністю по-іншому. На другому поверсі біля вікна сиділа одна літня жінка. Як тільки хтось проходив повз будинок-інтернат, то вона голосно й енергійно стукала по склу вікна. Перехожі зазвичай реагували роздратовано й озиралися, шукаючи, звідкіля доноситься стукіт. Щойно вони побачили літню даму на другому поверсі, яка спричинила шум, то вона привітно махала їм рукою. Широка посмішка розпливалася на її обличчі, коли люди відповідали на її привітання й посилали повітряний поцілунок. Маленьке щастя, що розвіювало самотність. Адже її побачили, її вітали. Вона викликала посмішку й з нею віталися. Усе тому, що першою зробила крок назустріч.
Інший мешканець будинку престарілих відкрив своє вікно на третьому поверсі й грав на губній гармошці. Репертуар у нього був вельми багатим. Іноді люди внизу зупинялися, слухали, а потім щиро аплодували. Невідомо, чи від почуття гумору, чи від початку недоумства він виконував восени різдвяні пісні. Однак, він таким чином долав самотність і контактував зі сторонніми людьми. Якщо прохожі ігнорували його, то він грав просто для себе. Для нас, з одного боку, це – приклад для наслідування, а, з іншого, — неабияке завдання. Приклад, як вести себе, коли почуваєш себе самотнім: проявляти активність і дати волю фантазії для налагодження контакту з людьми. Завдання: чутливо реагувати на самотність людини, вступати з нею у контакт і спрямовувати проміння Божої любові у її життя.
У народі кажуть: «Самотністю диявол спокушував Христа». Існує ще одна народна мудрість: «Самотність без Бога – надто важкий тягар». Навіть якщо відчуття присутності Бога не завжди позбавляє самотності, то все ж викликає почуття, наче ти надійно та впевнено перебуваєш у гамаку: «Я з вами по всі дні».
У цьому – наша непорушна надія!
Джерело: Часопис «Наша ciм’я» випуск 3, березень 2021
