Спільність – це одна з найхарактерніших ознак перших християн. Окрім науки Апостолів, ламання хліба й молитви, спільність по-особливому визначала життя єрусалимської громади. Спільність має різні значення. Вона сягає від випадкового спілкування людей у вагоні поїзда чи з колегами по роботі, а також спілкування за інтересами й захопленнями аж до подружньої спільноти, яку ми обираємо самостійно й визначаємо за власним бажанням та з великим ступенем добровільності. Тепер перейдемо до спільності перших християн Єрусалима.
Виголошена на П'ятидесятницю, натхненна Святим Духом проповідь Апостола Петра торкнулася сердець багатьох присутніх. Тоді 3000 людей охрестилися і згодом до цієї спільноти долучилося чимало людей, які повірили в Ісуса Христа. Невелике коло Апостолів і віруючих, які ще за життя Ісуса слідували за Ним, сповнилися неабиякою радістю, бо мали змогу жити разом у значно більшій громаді: «Всі віруючі були вкупі й усе мали спільним. Вони продавали свої маєтки та достатки й роздавали їх усім, як кому чого треба було» (Дії 2, 44-45). Радісне почуття викликала також готовність ділитися один з одним грішми й майном. (Багато богословів називають це «спілкуванням маєтків».) Відтепер їхньому життю були властиві нові ознаки: спільними у них були піст, молитва, щоденне святкування Причастя Ісуса Христа й очікування незабарного Пришестя Божого Сина. Перші труднощі почали виникати тоді, коли до їхньої громади почали приєднуватися чужинці, як-от грекомовні євреї, які іммігрували до Палестини. Під час споживання трапези вони почували себе обділеними й скривдженими. Таке невдоволення негативно позначалося на спільності громади. Тому Апостоли поставили для цієї служби «сімох мужів доброї слави, повних Духа та мудрости» і представили їх спільноті як дияконів, які стежили за справедливим розподілом їжі й таким чином сприяли тому, аби не було проявів обурення.
Прийняття язичників до спільності хрещених в Ісуса Христа викликало в перших християн також певне обурення. Адже язичники зростали у зовсім іншому культурному середовищі, плекали власні звичаї і традиції. Виникла неабияка напруга, яку можна звести до двох простих запитань: чи треба було язичникам, аби мати право знаходитися з християнській спільноті, дотримуватися юдейських правил харчування й обрядів, насамперед обряду обрізання? Чи треба було вважати їх без обрізання і дотримання правил харчування неповноцінними християнами, християнами другого ґатунку? Апостоли, порадившись, вирішили це питання.
Першоапостол Шнайдер останнім часом не раз наголошував на тому, що брата чи сестру, які значною мірою відрізняються від нас, треба неодмінно залучати до спільності в громаді. Бо що є ознакою спільності Ісуса Христа? Одне хрещення, один дух, одна спільна трапеза. Апостол Павло наголошував, що важливими для спільності святих є не земні, а духовні критерії, Він зокрема писав: «Усі бо ми христилися в одному Дусі, щоб бути одним тілом чи то юдеї, чи греки, чи раби, чи вільні, і всі ми були напоєні одним лише Духом»(1 Корінтян 12,13).
«І як страждає один член, страждають усі з ним члени; і як один член у славі, радіють з ним усі члени»(1 Корінтян 12, 26). Саме в цьому Апостол Павло вбачав ознаки дієздатної християнської спільності. Навіть через 2000 років ми покликані жити саме так, жити разом у Христі.
Джерело: Часопис «Наша ciм’я» випуск 3, березень 2022
