Нагірній проповіді Господь наголошував: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Від Матвія 5, 9). Завдяки народженню згори, Води й Духа, ми стали Божими дітьми, тому наше завдання – творити мир. Мир – це не продукт, який легко творять. Для досягнення миру треба іноді докладати чимало зусиль. Шлях до миру пролягає через любов. Любов Божа влита Святим Духом у наші серця (Римлян 5, 5). Отже, від нашого бажання залежить: жити в мирі з Богом і бути джерелом миру для ближнього. [повністю]

Край дороги розташований великий будинок, інтернат для людей похилого віку. Ще до початку коронавірусу багато людей почували себе в ньому одиноко й самотньо. «Під час спільного обіду, окрім стукоту столових приборів і посуду, зовсім не було чутно людського гомону, — ділилася зі мною враженнями одна відвідувачка. – Кожен їв сам по собі й не помічав іншого. Це – самотність, яку годі передати словами!»

У час пандемії упродовж багатьох тижнів нікому не дозволяли входити в цей будинок-інтернат для літніх людей. Це ще більше підсилювало самотність її мешканців. Чи можна таке витерпіти: бути тижнями замкненим у своїй кімнаті, маючи можливість лише прогулюватися по довгих коридорах? Подібне розчулює навіть найчерствішу людину. Знайомі, мати яких живе в цьому будинку, щодня розмовляють з нею по телефону і при першій нагоді відвідують її. Це – моменти радості у час самотності. Та не всі літні люди мають родичів, які піклуються про них. Під час пандемії ще більше посилилося відчуття, що тебе поховано заживо.

[повністю]

З нагоди Нового року ми бажаємо своїм рідним і близьким, своїм братам і сестрам по вірі, сусідам і всім добрим людям здоров’я, щастя, Божих благословень і багато чого іншого. Наші добрі побажання – це потреба серця багатьох людей і вони позитивно сприймають їх. Людина, яка приймає наші щирі побажання, бачить, що про неї пам’ятають і її цінують.

Ці побажання свідчать також про те, що люди з мого оточення бачать мене і виражають свої добрі почуття, що вони не проявляють до мене ні байдужості, ні недоброзичливості чи навіть ворожнечі. Такі побажання додають упевненості, знімають напругу, викликають доброзичливу посмішку, вселяють надію, яка дозволяє нам вільно вдихнути на повні груди. Часто наші вдячність, любов і гармонія по відношенню до людини, яку ми вітаємо, повертаються до нас і викликають у нас приємні й добрі почуття.

[повністю]

Прагнення єдності розпочинається в душі кожного з нас. Воно не розпорошує душу, а передбачає її чистоту: визнати власні помилки, працювати над їхнім викоріненням і продовжувати любити самого себе. Прагнення єдності визначає також наше ставлення до ближнього.

Ближнього нам треба приймати таким, яким він є, і проявляти до нього любов. Це стосується будь-яких взаємин: партнерства, шлюбу, сім’ї, стосунків з друзями чи колегами по роботі тощо. Нашою мета – це, урешті-решт, плекати єдність з Богом, тобто проявляти сутність Ісуса Христа й поступати так, як Він. Єдність не означає примушувати когось думати чи поступати по шаблону. Апостол Павло порівнював єдність з життєдіяльністю людського організму. (1-е Корінтян 12, 4).

Члени Церкви, Христового Тіла, подібно до організму людини, виконують різноманітні функції. Якщо якийсь із органів людського тіла хворіє, то страждає увесь організм. Це відбувається навіть у випадку легкого захворювання. З громадою, яка являє собою найменшу складову Церкви, Христового Тіла, відбувається те саме. Якщо хтось, маючи той чи інший дар або талант, не застосовує його, то страждає уся громада. Вона страждає і тоді, коли хтось свій дар чи досягнення – своє его – виставляє на передній план. [повністю]

Яка зваблива ідея: стирати усе негативне натисненням однієї кнопки! Як у комп’ютері. Написав нісенітницю – натиснув на клавішу і її, як не було. Якби так було у житті: зробив негідний учинок – натиснув для впевненості двічі на ту саму клавішу – й остаточно стер усе. Ніби цього й ніколи не було. Образив друга чи подругу під час суперечки – тричі натиснув на клавішу, і над тобою знову чисте небо й світить яскраве сонце. Гарна фантазія! На перший погляд, вона здається мрією з казкової країни. Скільки думок і душевних мук ми таким чином заощадили б. Скільки боротьби нам не довелося б вести з самими собою і з біллю зізнаватися: «Так, я завинив/завинила». Просто натискаєш на кнопку, і — раптом! — знову мир і радість. 

Однак, розглянемо це дещо глибше. «Нагадування про минуле – це запорука збудування майбутнього» – таким є результат десятирічних досліджень однієї жінки-професора. Цю мудрість, на перший погляд, нелегко збагнути! Болісно занурюватися у минуле, аби будувати майбутнє? Майбутнє має бути необтяжливим, багатообіцяючим й обнадійливим. Хіба достойним буде майбутнє людини, якщо воно буде обтяженим мотлохом минулого? 

[повністю]