Нашій землі потрібен мир. Це стає очевидним, коли переглядати добірку новин. Заголовки газет також рясніють повідомленнями про конфлікти, є чимало таких, про які ми й не знаємо. Ми щиро переживаємо за людей, які потерпають від таких жахливих ситуацій. Звичайно, ми молимося до Бога й просимо миру. Ми, звісно, пам'ятаємо про вчення Ісуса: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Від Матвія 5, 9). Але що нам робити?

Є такий крилатий вислів: «Хочеш миру – дотримуйся справедливості». Існує загальне уявлення: де панує несправедливість, там пригноблені люди врешті-решт повстануть проти своїх гнобителів. Аби уникнути цього, треба створити систему справедливості, рівності й рівних можливостей. Але чи це справді приведе до встановлення істинного миру, і чи взагалі в змозі грішні люди творити мир? 

[повністю]

Учас Адвенту по-особливому проявляється протиріччя між вимогою і реальністю. Вимога: інтенсивно готуватися до Різдва Господнього! Реальність: інтенсивно готуватися до відзначення Різдва! Ви, звісно, небезпідставно запитаєте: у чому ж тут протиріччя? Саме так! Його, здається, немає. Однак досвід показує, що воно усе ж існує. Дотримання посту в минулі сторіччя, утримання від земних благ, зосередження на дарі, який людство отримало 2000 років тому і який змінив світ та приніс спасіння, а також на великій події, яка ще має відбутися, тобто на Другому Пришесті Божого Сина, сьогодні, без сумніву, перетворилося на велике свято з щедрим даруванням.

І, як це часто буває з нами, людьми, добра справа втратила своє призначення і перетворилася у безглузду рутину, у традицію, яка мимоволі наповнилася іншими цінностями. Пророк Ісая ще в епоху Старого Заповіту дорікав ізраїльтянам, що їхні богослужіння й обряд жертвоприношення настільки зіпсувалися за століття, що не викликають у Бога радість, а радше – занепокоєння. Людина зіпсувала свої стосунки з Богом. Цей уривок з першого розділу Книги пророка Ісаї має ще одне особливе відношення до відзначення Різдва: у різдвяних вертепах, що встановлюються в церквах й оселях у час Різдва, поруч з вівцями знаходяться віл й осел, хоча жоден євангеліст не веде про них мову.

[повністю]

В «Одкровенні» Апостола Івана не раз зустрічаються слова «Гряду скоро!». В останньому розділі цієї книги воно повторюється багаторазово, аби привернути до нього особливу увагу. Таке переконливе послання в кінці Біблії – це заповіт для кожної людини, яка вірить у Бога. Але коли саме відбудеться це «скоро»? Існує, щоправда, декілька різних припущень щодо часу написання «Одкровення», усе ж його відносять приблизно до кінця першого століття нашої ери; отже, воно було написано близько 2000 років тому. Ще до написання цієї Книги, Ісус обіцяв Своїм учням, що прийде вдруге. У час перших християн Апостоли пильно зберігали цю обітницю і сучасні Апостоли роблять те саме. Але коли прийде це «скоро»?

[повністю]

Десять прокажених через свою хворобу були ізольовані від суспільства. Вони жили окремо, відірвані від звичного життя. Та ось до них приходить Ісус і рятує їх від недуги. Неабияке чудо…

Біблія називає чудеса МОГУТНІМИ БОЖИМИ ДІЯННЯМИ ЧИ ЗНАМЕННЯМИ. Для людей з Біблії чудеса знаменували Божественне керівництво та сприяння. Утім, неважливо, що чудеса порушували закони природи, адже в епоху Старого й Нового Заповітів ще не було знань про них. Бог врятував Свій народ, коли він проходив Червоним морем, Він вів його пустелею у Ханаан-землю: чудо полягало не тільки в тому, що Бог з води звів потужну стіну чи що Він посилав манну з небес, а насамперед в тому, що Він серед багатьох народів вибрав Свій народ і вів та супроводжував його. 

Ілля та Єлисей, два великі ПРОРОКИ епохи Старого Заповіту, творили чимало чудес, через них Бог показав прихильність до Своїх пророків. [повністю]

Маленький Симон хоче вилізти на дерево. «Це неможливо, у тебе не вийти!» – хитає головою бабуся. «Що? Ти хочеш отримати атестат про середню освіту? Не з твоїми здібностями», – чує Кірстен від своєї вчительки. «Ви хочете очолити цей проект? Що ж, спробуйте. Але я одразу кажу, що це Вам не під силу», – чує Міріам від свого начальника. 

Шкода, що нас упродовж всього життя супроводжують скептики. Коли ми сміливо робимо крок уперед, то нам дають зрозуміти: краще не роби, бо впадеш. У цих людей, як правило, немає злого наміру. Вони бажають, аби ми вберегти себе від біди. Але водночас вони – здебільшого несвідомо – подавлюють в інших упевненість сміливця. Вони заважають маленькому хлопчику здобути власний досвід і винести урок з падіння, коли він вчиться ходити. Вони заважають Симону вчитися реально оцінювати небезпеку й відповідно діяти. 

Так Кірстен ніколи не довідається, чи зможе здобути атестат про середню освіту. А Міріам треба проявити ще більше самовпевненості, аби думка її начальника не стала її власною. Такий підхід гальмує розвиток людини. Так, є факти, які застерігають нас від небезпеки. Якщо хлопчик хоче пройтися бордюром уздовж жвавої проїжджої частини, то легковажно потурати йому. Імовірність того, що після невірного кроку він все ще зможе винести з цього для себе урок, є не надто високою. Коли маленька дитина намагається витягнути тліюче поліно з каміна, то не треба сприяти цьому. Бо надто високий ризик спалаху небезпечної пожежі. [повністю]

Наприкінці Нагірної проповіді Ісус мовив: «Не кожний, хто промовляє до Мене: Господи, Господи! – ввійде в Царство Небесне» (Від Матвія 7, 21). Це – серйозне попередження. Його можна тлумачити й розуміти, як заманеться, але Ісус недвозначно наголошував на тому, що бажає бачити плоди віри. 

Віра – для правильного розуміння – є невід’ємною основою Небесного Царства. Міцна віра в Бога, Який, проявляючи милосердя, наблизився до людей в Ісусі, Який сьогодні близько до людей у Святому Дусі і Який через грядущого Ісуса Христа приведе підготовлених віруючих у безпосередню близькість з Собою, є запорукою Небесного Царства.  [повністю]