На початку цього року відбулося Зібрання окружних санів Екваторіальної Гвінеї і Камеруна, яке пройшло під цьогорічним церковним девізом «Богові й Отцю нашому слава!» Багатство думок та ідей, висловлених під час цього Зібрання, справило на присутніх неабияке враження, але усі швидко прийшли до спільної думки про те, що теорія буде ефективною, якщо її застосовувати на практиці!  [повністю]

Фредеріка належить до тих жінок, які жили у минулому столітті. Вона не була ні багатою, ні бідною, й жила самотньо в своєму невеличкому будиночку. Чому вона була неодруженою, ніхто не знав. Коли вона йшла з магазину, то завжди з повною жменею цукерок, які потім роздавала дітям. Радість дітей від подарованих ласощів поверталася у її серце. Усміхаючись, вона довго спостерігала за дітьми, які гралися. Тому затримувалася біля магазину.

Сусіди також любили Фредеріку. Листоноша й продавець газетного кіоску не могли нахвалитися нею. Усім вона допомагала і словом, і ділом; а за добро віддячувала невеличкою грошовою винагородою. Частину врожаю зі своєї присадибної ділянки вона віддавала бідним і багатодітним сім’ям.

[повністю]

Згадаймо  про  Голгофу.  Тоді  Ісус  перебував  у  вельми  складній  ситуації;  коли  Він,  можливо,  –  я  не  знаю  цього  –  не  до  кінця  розумів  Свого  Отця.  Коли  Він  був  на  межі  Своїх  людських  сил.  І  що  Він  все  ж  мовив?  «Отче,  у  Твої  руки  

віддаю  духа  Мого!»  (Від  Луки  23,  46).  Він  продовжував  плекати  довірливі  стосунки  зі  Своїм  Отцем  і  віддав  Себе  Йому  в  руки.  Скажу  про  це  своїми  словами:  «Отче,  Я  вже  нічого  не  розумію;  Я  на  межі  сил  і  більше  не  можу;  але  продовжую  довіряти  Тобі  й  віддаю Себе у Твої руки». Отже, Ісус виявляв у найважчий момент [повністю]

Одна жінка мала десять драхм (срібних монет) і загубила одну з них. Вона, аби знайти згублену драхму, обшукала ввесь дім, перевернула все верх дном і врешті-решт знайшла її. На цьому можна було б поставити крапку в цій притчі. Та Ісус Христос продовжував: жінка покликала своїх подруг і сусідок та просила їх розділити з нею радість від того, що знайшла загублене. Це – короткий виклад притчі Ісуса Христа. 

Повернімося до кінця цієї притчі. Жінка знайшла загублену драхму і покликала своїх сусідок і подруг, аби вони пораділи разом із нею. Дещо дивно, чи не так? Нам з вами не раз доводилося засунути кудись, згубити, втратити чи забути якусь річ. Як ми поступали, коли знаходили її і в нас знову було все гаразд? Чи кликали ми сусідів і друзів, чи святкували ми разом з ними з цього приводу? Навряд.  [повністю]

 Людському життю притаманні зміни. Вони є необхідними і нерідко вельми бажаними. Однак зміни можуть викликати невпевненість. Можливо, ви, дорогі читачі, відчуваєте, що в Новоапостольській церкві відбуваються ті чи інші зміни і що християнська віра в цілому зазнає істотних змін. Процеси, які відбуваються у суспільстві, у релігійному й християнському світі, а також у житті новоапостольського віруючого не слід розглядати ізольовано.

[повністю]

Народ, що в пітьмі ходить, уздрів світло велике; над тими, що живуть у смертній тіні, світло засяяло. Помножив єси їхні радощі, веселощі побільшив єси». Причину для цього великого свята світла пророк сая бачить у наступному: «Бо Дитя нам народилося…»

Як можна відзначати свято світла серед пітьми, у найкоротші й найтемніші дні північної півкулі Землі; свято, яке має дати змогу всім: дорослим і малим, молодим і літнім – сповнитися світлом сонця любові і теплим почуттям захищеності? Як можна відзначати свято світла посеред пітьми?

[повністю]

 На Різдво відбулося щось незбагненне: Божий Син став Людиною, ось Він – новонароджене Немовля, Яке лежить у яслах хліва, а не в царських палатах. Він з’являється на світ не в престольній мантії римського імператора, а, як будь-яка тогочасна бідна дитина, сповитим в убогі пелюшки. І все ж Він – Божий Син.

Новонароджене Немовля, ледве з’явившись на світ, наражається на небезпеки. Про це у дещо прихованій формі мовиться у Євангелії від Івана: «І Світло світить у темряві, і не пойняла Його темрява. (…) Прийшло до своїх, – а свої Його не прийняли» (Від Івана 1,5 і 11).

[повністю]