Край дороги розташований великий будинок, інтернат для людей похилого віку. Ще до початку коронавірусу багато людей почували себе в ньому одиноко й самотньо. «Під час спільного обіду, окрім стукоту столових приборів і посуду, зовсім не було чутно людського гомону, — ділилася зі мною враженнями одна відвідувачка. – Кожен їв сам по собі й не помічав іншого. Це – самотність, яку годі передати словами!»
У час пандемії упродовж багатьох тижнів нікому не дозволяли входити в цей будинок-інтернат для літніх людей. Це ще більше підсилювало самотність її мешканців. Чи можна таке витерпіти: бути тижнями замкненим у своїй кімнаті, маючи можливість лише прогулюватися по довгих коридорах? Подібне розчулює навіть найчерствішу людину. Знайомі, мати яких живе в цьому будинку, щодня розмовляють з нею по телефону і при першій нагоді відвідують її. Це – моменти радості у час самотності. Та не всі літні люди мають родичів, які піклуються про них. Під час пандемії ще більше посилилося відчуття, що тебе поховано заживо.