Маленький Симон хоче вилізти на дерево. «Це неможливо, у тебе не вийти!» – хитає головою бабуся. «Що? Ти хочеш отримати атестат про середню освіту? Не з твоїми здібностями», – чує Кірстен від своєї вчительки. «Ви хочете очолити цей проект? Що ж, спробуйте. Але я одразу кажу, що це Вам не під силу», – чує Міріам від свого начальника.
Шкода, що нас упродовж всього життя супроводжують скептики. Коли ми сміливо робимо крок уперед, то нам дають зрозуміти: краще не роби, бо впадеш. У цих людей, як правило, немає злого наміру. Вони бажають, аби ми вберегти себе від біди. Але водночас вони – здебільшого несвідомо – подавлюють в інших упевненість сміливця. Вони заважають маленькому хлопчику здобути власний досвід і винести урок з падіння, коли він вчиться ходити. Вони заважають Симону вчитися реально оцінювати небезпеку й відповідно діяти.
Так Кірстен ніколи не довідається, чи зможе здобути атестат про середню освіту. А Міріам треба проявити ще більше самовпевненості, аби думка її начальника не стала її власною. Такий підхід гальмує розвиток людини. Так, є факти, які застерігають нас від небезпеки. Якщо хлопчик хоче пройтися бордюром уздовж жвавої проїжджої частини, то легковажно потурати йому. Імовірність того, що після невірного кроку він все ще зможе винести з цього для себе урок, є не надто високою. Коли маленька дитина намагається витягнути тліюче поліно з каміна, то не треба сприяти цьому. Бо надто високий ризик спалаху небезпечної пожежі. [повністю]